З ділових ЗМІ

Дзеркало тижня. Україна // Без людей немає майбутнього
Анатолій Кінах президент УСПП, голова Антикризової ради громадських організацій…
ICTV Факти // Кінах: Аграрній Україні 40 млн людей не потрібні. Тому або консолідуємося, або…
Лише консолідація і адекватна стратегія може врятувати Україну від депопуляції…
УКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ ПРОМИСЛОВЦІВ І ПІДПРИЄМЦІВ
Ваш надійний партнер

ICTV Факти // Кінах: Аграрній Україні 40 млн людей не потрібні. Тому або консолідуємося, або…

29.10.2017 15:10

Лише консолідація і адекватна стратегія може врятувати Україну від депопуляції та остаточного розвалу економіки. Так вважає колишній прем’єр-міністр Анатолій Кінах. 

Він пропрацював на посаді прем’єра трохи більше року – з травня 2001-го по листопад 2002-го. Наразі очолює Український союз промисловців і підприємців. В ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV Анатолій Кінах називає структуру експорту української економіки схожою на структуру колоній колишньої Британської імперії. А міграція в купі зі смертністю стали для України загрозою національного масштабу.

То де ми є і що робити?

Цим інтерв’ю журналісти переслідують єдину ціль – попередити, не нагнітати. 

Грибаускайте вважає, що в України є серйозніша загроза, аніж зовнішня агресія

– Коли ситуація здавалася складнішою – у 1990-х чи сьогодні?

– 1990-ті, безумовно, були дуже відповідальними. Це період, коли будувалася інфраструктура незалежної держави: відбувалася демаркація кордонів, впроваджувалося законодавство, фінансова та банківська системи.

Зараз Україна долає безпрецедентні виклики, яких не було раніше, захищаючи територіальну цілісність і цивілізаційний вибір, паралельно відчуваючи болючі прояви криз, які мають системний характер. Крім питань, які стосуються розвитку держави, економіки, мене дуже турбують ментальні деформації в інститутах влади, що відбулися за останній період. Повірте моєму досвіду, – а я працював у 5-ти урядах на різних рівнях – такого рівня зниження професіоналізму та персональної відповідальності виконавців я ніколи не бачив. Державницькі позиції у владі дуже ослаблені.

Отже, виходячи з цього фактору, а також моральних деформацій, сьогоднішній період набагато важчий, аніж у 1990-ті. Хоча тоді ми були достатньо наївні, романтичні, ще не розуміли, які системні проблеми необхідно вирішувати, аби стати конкурентноздатною сучасною державою.

Але аура, атмосфера того періоду була набагато кращою, чим зараз.

– Чи можна стверджувати, що у 1990-х ситуація була кращою, бо в країни зберігалося багато ресурсів – трудовий, науковий, технічний та промисловий потенціали, а сьогодні у нас брак навіть фізичних ресурсів, відповідно, немає передумов для економічного стрибка?

– Мова навіть не про ресурси, а про стартові можливості. На початку 1990-х Україна мала одну із найкращих стартових позицій серед усіх інших пострадянських республік. Зокрема, ми були десь 6-ю економікою в Європі, не дуже поступаючись за деякими параметрами Франції чи Німеччині.

Тоді в країні зберігався високий рівень того, що у всьому світі називають людським капіталом – рівень освіти, кваліфікації та багато інших факторів, які надають можливості для ефективного розвитку. Особливо, коли мова про розвиток економіки держави, яка може виробляти високоінтелектуальну, наукову, з високою доданою вартістю продукцію.  Зараз ці позиції суттєво ослабли.

Назву кілька цифр, виключно з офіційних даних. У структурі експорту України близько 47% сировини аграрного комплексу і близько 20-22% – сировини гірничо-металургійного, хімічного комплексів. Тобто, близько 70% експорту країни – це сировина. 

По суті, це структура експорту колоній колишньої Британської імперії.

У світі (і про це нам говорять міжнародні експерти) немає жодного прикладу ефективної країни з високою якістю життя, в якій економіка має сировинний характер. Це перше. 

Друге – людський капітал. Ми втрачаємо високотехнологічні галузі – авіабудування, суднобудування, ракетно-космічний комплекс. Україна зіткнулася з дуже високим рівнем трудової міграції, яка охопила кваліфіковану, інтелектуальну складову нашого трудового потенціалу.

За даними поляків, на сьогодні в їхній країні працює близько 1 млн 370 тис. трудових мігрантів з України. Я вважаю, що це лише частина айсбергу, реальні цифри набагато вищі. Тривожно, бо, приміром, середній вік українських чоловіків, які працюють в Польщі, згідно зі статистичними даними, якими оперують владні органи поляків - 34-35 років. Це найбільш дієздатна, активна частина нашого суспільства. І потік мігрантів зростає. 

Ці ризики набагато серйозніші, чим “гірки” на початку 1990-х. Трудовий потенціал – це основа. Якщо не буде кваліфікованих робітників – інвестицій теж не буде. У нас наростає проблема, коли інвестор в цьому залі, де ми зараз знаходимося (інтерв’ю записувалося у залі засідань УСПП. – Ред.), порушує проблему, що не може знайти 200-300 осіб робочого кваліфікованого персоналу на новостворене виробництво. І мова про сотні людей, навіть не про тисячі!

Це окрема тема, але я зобов’язаний її зачепити, бо вона співпадає з дуже складними демографічними процесами. Якщо оперувати даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у 2016 році Україна була внесена в перелік 5 країн світу з найвищою динамікою скорочення населення. Лесото, Сомалі і десь поруч Україна… Це дуже серйозні тенденції депопуляції. Коли складна демографічна ситуація співпадає з високими темпами міграції, мову треба вести про національну безпеку.

– Тоді чи можна стверджувати, що банкрутство Пенсійного фонду – питання часу за таких тенденцій?

– Я би так не казав. Безумовно, не можна допустити банкрутства пенсійної системи, в тому числі Пенсійного фонду. Але, на жаль, окрім того, що влада для деяких людей перетворюється в джерело власного збагачення, набуття статусу, відбувається серйозне зниження рівня професіоналізму в її інститутах. Це призводить до того, що Україна, по суті, немає ні стратегії розвитку, ні конкретних цільових програм (зокрема, по збереженню й розвитку трудового потенціалу).

Даля Грибаускайте (президент Литви. – Ред.), з якою я цього року зустрічався, у розмові висловила серйозну тривогу, сказавши, що низька ефективність держуправління, корупція, ментальні деформації в інститутах влади, нездатність українських політиків об’єднатися – це ті загрози, які треба розглядати серйозніше, аніж загрозу зовнішньої агресії.

– Пані Грибаускайте всеодно активно підтримує українську владу?

– Вона підтримує не владу, а українську державу, український народ. Я це чув від неї особисто.

До речі, Литва – неперевершена в цьому. Усі литовські друзі й соратники постійно підкреслюють, що незалежно від прізвища президента вони підтримуватимуть Україну як державу. 

Стратегії, які нам пропонували, мовою бізнесу не можна навіть назвати протоколом намірів

– Впевнені, що якби у 1995 році, коли Вас призначили віце-прем’єр міністром з питань промислової політики та енергетики, Вам розповіли про сьогоднішній стан і структуру економіки України, ви би не повірили. Який проект України Ви тоді будували?

– Перед тим, як мене призначили на цю посаду, я вже працював керівником Миколаївської області. То був хороший період: вперше й востаннє в Україні у 1994-му керівники областей обиралися. Комунікація між центром і регіонами видавалася ефективнішою, з вищою мірою відповідальності, бо я знав, що якщо навіть не подобатиусь президенту чи прем’єру, у них не буде повноважень зняти мене з посади. Після прийняття Конституції 1996 року цей механізм було зруйновано. Вважаю, це наша помилка, яка достатньо негативно вплинула на ефективність системи як управління в цілому, так і того, що зараз називають децентралізацією. Та держава, яка спроможна делегувати повноваження, ресурси громаді, розвивається ефективніше та з мінімальними втратами виходить з кризових явищ.

За основною професією я – кораблебудівник, закінчив Ленінградський кораблебудівний інститут. Встиг звести чимало суден. Миколаїв на той час був індустріальним містом, тому у Київ я приїхав з відповідним досвідом.

Оцінки, безумовно, робилися з точки зору структури промисловості. Наприклад, близько 73-74% ми мали промисловість групи “А”. Це базові галузі, оборонно-промисловий комплекс. І тільки 24-26% промисловості було спрямовано на споживчі товари (цю спадщину від Союзу з точки зору структури економіки ми відчуваємо досі). 

В світі ця піраміда навпаки: близько 80% – те, що формує якість життя людей.

На розвиток України в часи СРСР добре впливала кооперація. За рівнем кооперації світ досі не досяг показника Союзу.Скажімо, аби збудувати авіаносець Варяг, в процесі брало участь близько 1 тис. 700 підприємств та наукових інститутів. І коли кооперація обірвалася, безумовно, економіка України, яка в малій частині виробляла кінцеву продукцію, стала заручником обвалу. Старше покоління добре пам’ятає безпрецедентні темпи падіння, коли інфляція сягала близько 10 тис. відсотків.

Моїм завданням було удосконалення промислової політики, індустріальний розвиток, підвищення конкурентноздатності, диверсифікація ринків експорту. Я пам’ятаю, ми започаткували два проекти, які на той час підтверджували можливості України. Перший з них – Sea Lunch (Морський старт), запуск ракет з платформи в зоні екватора на малі й середні орбіти. Інший – постачання в Пакистан військової техніки, зокрема танків Т-80 УД. Сума контракту - близько $700 млн. Тобто, ви розумієте можливості України з точки зору промисловості, науки й технологій на той час.

Я попрацював віце-прем’єром близько року. Коли Уряд очолив Павло Лазаренко – пішов з посади. Знав, хто він. Відтоді змінилося близько 20 Урядів. На жаль, йде руйнація позитивної спадкоємності, інституційної пам’яті. Усі роблять спробу писати з чистого листа. Дехто з Уряду зараз каже, що за останні 2-3 роки зробили більше, чим за попередні 20… І смішно, і гірко. Приклад низької ділової етики та нерозуміння процесів.

За всі ці роки Україна не змогла сконсолідуватися довкола єдиної стратегії, яка повинна виконуватися незалежно від Уряду та прізвища президента – це одна з причин того стану, в якому ми знаходимося зараз.

– Як так вийшло, що із високорозвиненої країни ми перетворилися фактично в колонію: Уряди не могли щось змінити чи не мали достатньої мотивації? 

– У мене був хороший старший друг, прем’єр Литви (2001-2006. – Ред.) Альгірдас Бразаускас. На початку 2000-х я був з візитом у Вільнюсі. У неформальному спілкуванні він зізнався, що його дуже турбує ситуація в Україні. Він сказав те, що я запам’ятав на все життя, й ця теза дуже актуальна сьогодні: “У Литви своя специфіка, інші масштаби. Ми готуємося до вступу в ЄС з великими проблемами: реституція власності, земельна реформа, закриття атомної станції (а атомна енергетика давала нам близько 60% електроенергії). Але зараз у Литві вибори в парламент і між усіма суб’єктами виборів є негласне табу: ніхто у виборчій кампанії не намагається використати загальнонаціональні проблеми в інтересах політичної конкуренції та боротьби за рейтинги. Цим ми від вас дуже відрізняємося. Бо ви досі не можете консолідуватися довкола ключових завдань. Політичною кон’юнктурою ви берете у заручники загальнонаціональні інтереси”.

Повторюся, це було сказано на початку “нульових”. Бразаускас мав рацію. Досі в Україні немає розуміння навіщо вона – та консолідація. Найперше з боку – не люблю цей вислів – політичних еліт.

Скажімо, реформа податкової системи. Податкова система – одна із найважливіших складових конкурентоздатності країни. І коли йде мова про конкурентоздатність країни, то як би не розвивалася партія чи фракція, усі повинні об’єднуватися довкола цього. На жаль, такого глибокого розуміння у нас немає.

– В науковому світі використовується термін “стаціонарний бандит”. Коли влада не займається управлінням, не турбується про проблеми держави, а вирішує, як Ви сказали раніше, особисті завдання. Причому вирішує консолідовано.

– В чомусь Ви маєте слушність. Але вибачте – це “консолідація”, яка, на жаль, відсуває Україну на узбіччя.

Можу доповнити, що окрім тих тривожних факторів, які я вже озвучив, також змушений назвати фактор втрати суб’єктності. Коли держава у світі розглядається не як суб’єкт міжнародних відносин, і не здатна захищати свої інтереси цивілізованими методами, шукаючи балансу з інтересами партнерів.

Можна говорити про втрату деяких складових суверенітету України, коли зовні нам диктують, якою має бути Конституція, форма державного устрою, управління, податкова система, соціальна політика тощо. Це дуже небезпечний стан для країни.

Про це я говорю нашим міжнародним партнерам. Бо для того, скажімо, аби закріпити колективну безпеку у світі, найефективніший метод – це впевнена, ефективна, конкурентоздатна, з високим рівнем життя країна. Це завдання повинно вирішуватися синергією наших власних зусиль та співробітництвом з міжнародними партнерами.

Я негативно реагую на те, коли з чергового траншу МВФ робимо національне свято.

Справа не в тому, що ми маємо відмовитися від співробітництва з МВФ, але має бути чітке розуміння конкурентності світу, в якому живемо.

Що вихід з кризи відбувається не за рахунок нових боргів, а вихід – це в першу чергу максимальна реалізація потенціалу країни.

Втрата суб’єктності для України дуже серйозна загроза. Досягти її відновлення можна не деклараціями, не конфронтаціями, не ультимативним самоствердженням, а найперше зростанням якості життя людей, безумовно, системою права. Наші міжнародні партнери мають розуміти, що не можна перетворювати Україну в полігон, де зіткнулися глобальні політичні інтереси.

– Втрата суб’єктності – це результат нашої внутрішньої слабкості?

– Повертаємося до ефективності організації держави. Якщо взяти останні приклади, серйозний виклик – військова загроза. Впевнений, треба говорити про Будапештський формат. Продемонструвати свою суб’єктність, аби партнери чітко розуміли нашу позицію. Цього поки немає, і це один із прикладів, коли країна втрачає, не працюючи системними методами.

– Скільки у сьогоднішньої України лишилося часу, аби консолідуватися?

– Діагностуючи ситуацію, зазвичай називаються важливі показники, які підтверджують глибину кризи в Україні. Я даю такі оцінки не для того, аби посилити катастрофічні настрої чи збільшити недовіру (або навіть ненависть) до влади, набрати особисті бали. Мова про закон: перед тим, як вирішувати якусь проблему, треба чесно, системно, високопрофесійно, бажано деполітизовано її сформулювати на етапі діагностики. Коли є розуміння реальної ситуації та тенденцій, з’являється шанс випрацювати міри. Як у медицині. Водночас державний устрій ще складніший.

Важливо, аби діагностика була, скажімо так, з відкритим доступом. Ми мусимо чітко розуміти, на скільки нас іще вистачить за такого стану справ.

Запасу часу й міцності, виходячи з висококваліфікованої оцінки, у нас не так багато.

– Рік? 3? 5? 10?

– Я не хочу говорити про 3-5-10, цей процес може розтягуватися. Є такі терміни як “стагнація”, “законсервована криза”, наприклад. Але те, що треба діяти, не маю сумніву.

Люди – це основа. Наша офіційна статистика без анексованого Криму дає цифру близько 42 млн 500 тис. осіб. Водночас коли ми аналізуємо дані Міжнародного банку, ООН тощо, то мінімум 6-7 млн українців шукають засоби для існування за кордоном. В тій же Польщі, про яку згадували. Європа, Росія… Тобто на території України проживає близько 35-36 млн осіб. При цьому, різко загострюється проблема з демографічним складом: вже сьогодні на 11-12 пенсіонерів ми маємо близько 10 працюючих.

Плюс висока смертність. За перше півріччя 2017 року, згідно з офіційною статистикою, чисельність українців зменшилася на 128 тис. Екстраполюємо на весь рік – близько 250 тис. За рік зникає середній обласний центр. На 61-го новонародженого – 100 смертей. За рівнем народжуваності ми близькі до європейських показників, але, на жаль, багатократно гірше виглядаємо по смертності.

Стандарти ООН кажуть, що межа бідності – $150 на одного члена сім’ї на місяць. 60% українців живуть за межею бідності. За даними ООН, якщо доля витрат на продукти харчування перевищує 50% бюджету (а у нас уже доходить до 60%) – це показник височенного рівня бідності населення в країні.

Це все, на жаль, притаманне Україні. Поєднання високого рівня смертності, недоступності медицини, трудова міграція – все це створює серйозні загрози для нашого майбутнього.

Повторюся, я не хочу говорити про кількість років, на які вистачить України. Природа нас нічим не обділила. Але факт: час діяти, розробляти власну стратегію, використовувати свій потенціал. Він є – і інтелектуальний, і ресурсний, і географічний, і промисловий.

Якщо підійти до вирішення цих завдань програмним і системним методом, думаю, мінімум за 4-6 років ми могли би домогтися вищого та якіснішого темпу розвитку.

Суть в чому: нам треба зростання не 3% ВВП на рік, а хоча би 6-7%, аби ми відчули, що таке зростання. Бо коли сьогодні ми чуємо переможні реляції, що у нас наступила економічна стабільність, ми майже зростаємо, то, вибачте, це настільки відірвано від реалій…

– 2% – це нижче середньосвітового рівня зростання ВВП. Тобто, наша доля у світовому ВВП падає.

– Про це й треба говорити, виставляючи маяки. В цьому й має проявлятися функція держави. Нам треба на 2-3%, а 6-7-8%. І не просто декларувати, а випрацьовувати умови для цього.

Статистика, яку я приводжу, повинна використовуватися не для маніпуляцій, і не для боротьби за рейтинги, її треба використати для розуміння відповідальності та консолідації.

Розумієте, стратегії розвитку, які нам пропонували, на мові бізнесу не можна навіть назвати протоколом намірів. Бо стратегічні програми – жорстко формалізовані документи. В яких вказане нормативне забезпечення, ресурси, сформульований результат, дедлайни, відповідальні, моніторинг, контроль, персональна відповідальність тощо.

– Ви відчуваєте за собою відповідальність за цей стан економіки?

– Абсолютну. На всіх етапах. Виходячи з того факту, що мій голос був серед тих, хто запроваджував Незалежність і всього шляху в структурі влади. Відповідальність є на всіх етапах. Я це розумію і… Це є частиною моєї позиції, скажімо так, волі й зусиль, аби виконати свій борг перед людьми, країною… Персональна відповідальність завжди зі мною. 

Аграрній Україні не треба 40-мільйонне населення

– Литовці всерйоз заговорили про т.зв. План Маршалла для України. Які ваші очікування?

– Цього тижня у Вільнюсі я зустрічатимуся (інтерв’ю було записане у понеділок, 23 жовтня. – Ред.) з паном Андрюсом Кубілюсом, депутатом литовського Сейму, а до цього двічі прем’єр-міністром. Він один із авторів цього плану.

В Україні люблять гучні назви, як-от План Маршалла. Коли йде дискусія довкола нього, то в першу чергу всі говорять про гроші. І забувають про те, що План Маршалла – це план інституційних реформ. В його основі була закладена мудра ідея оточити Радянський Союз багатими, успішними, демократичними державами, як головний фактор стримування агресії та ідеології на Захід.

Так само цей план треба розглядати й сьогодні. Я вже казав, що успішна Україна дає набагато більше гарантій Заходу стабільності й захисту його цінностей, аніж Україна, яка занурюється в ту чи іншу кризу.

Погоджуючись на План, нам треба розуміти стратегію подальшого розвитку. Бо перед Планом Маршалла спочатку був План Моргентау. Переможці Другої світової (у першу чергу США й союзники) думали, як прогодувати населення післявоєнної Європи. Розруха, немає ні роботи, ні їжі… Вони хотіли перетворити Німеччину в аграрну державу. Ця ідея була закладена в План Моргентау. Але коли вони порахували, то виявилося, що в аграрному варіанті буде достатньо 15 млн німців, аби забезпечити виконання завдань сировинної аграрної держави. Коли це стало зрозуміло, від Плану Моргентау відмовилися. І якраз План Маршалла чітко спрямував вектор в напрямку індустріального, інноваційного, високотехнологічного розвитку.

Щоб виконувати функцію аграрної держави, немає необхідності, аби на нашій землі проживало 40-мільйонне населення. Достатньо 10-15 млн.

В цьому і є роль держави: вона повинна на високоінтелектуальному, інноваційному рівні чітко давати оцінку цим тенденціям, вивчати попередній досвід, і робити все, аби розвернути вектор свого розвитку не в напрямку сировинного придатку, а в напрямок сучасної держави.

Україна повинна однозначно мати стратегію розвитку, яка мусить виконуватися незалежно від результатів виборів. Так робили усі держави, коли стратегія відображає національні інтереси.

– Доля сировинної колонії нам заготовлена ззовні чи все-таки самі недопрацювали, втратили контроль над ситуацією?

– Я достатньо скептично ставлюся до теорій змови, хоча такі тенденції у світі є… Кожна держава, незалежно від назви, виборює своє місце під сонцем. Ми не виняток. У цій боротьбі несконсолідованих, нерозумних, слабких не слухають і не враховують. Я впевнений, що головна проблема у нас самих. В тому, наскільки якісно ми виконуємо “домашні” завдання.

Наприклад, я спілкувався з представниками МВФ. Кажу їм: “Ви ж розумієте закони економіки. Для того, аби економіка мала стимули для розвитку, необхідно зберегти платоспроможний попит. Є платоспроможний попит – є стимули виробництва продукції та послуг. Немає – немає і стимулу. Тож коли ви вимагаєте від нас такими темпами підвищувати комунальні тарифи, й при цьому немає кореляції з підвищенням платоспроможності громадян, таким чином криза тільки поглиблюється”. Треба шукати баланс, українській владі найперше.

– Головне завдання у випадку з траншами – виграти час?

– Повністю погоджуся, що транш потрібно розглядати як ковток кисню, як час, за який необхідно щось зробити для покращення ефективності економіки. Якщо просто так взяти транш й розрахуватися за старі борги – по суті, він йде транзитом – і при цьому не змінювати якісні параметри розвитку, то, авжеж, транш не сприятиме виходу з кризи.

– Транші нам дають за умови, які часто можна описати як скорочення бюджетних витрат. Тобто, ми скорочуємо бюджетні витрати – отже, скорочуємо попит з боку населення, скорочуємо виручку у бізнесу. Це замкнуте коло. Ми розуміємо макроекономіку, але повторюємо одну й ту ж помилку…

– Ми зараз у контакті зі Світовим банком, Держдепом США, Єврокомісією і саме про це їм говоримо. Для того, аби виробляти ефективну політику, програми, вкрай важливо, аби ті, хто цим займається, були в діалозі не лише з офіційною складовою – чиновниками. Треба входити в контакт з структурованими об’єднаннями бізнесу, громадськими організаціями, аналітиками. Тоді є шанс мати об’єктивнішу, деполітизованішу, не кон’юктурну інформацію про процеси. Це дасть можливість вдосконалити співробітництво в цілому.

Найближчий нам приклад – Польща. Я пригадую початок 1990-х: поляки вивозили з України все – праски, білизну, телевізори. ВВП України був трохи вищим за ВВП Польщі. Сьогодні ж ВВП Польщі майже ушестеро вищий за український. Але найважливіше – соціальні стандарти. У 2017-му мінімальна зарплата в Польщі – 453 євро. Це удвічі вище, аніж наша середня. А середня зарплата в Польщі – близько тисячі євро. Що вже в 4 рази вище, ніж в Україні.

За таких обставин ми ніколи не втримаємо людей! Більше того – ніяких заборон в цьому бути не повинно. А повертати людей треба умовами, ефективною політикою, стратегією розвитку.

– Хто має писати стратегію для України?

– Я пам’ятаю одну розмову наприкінці 1990-х з експертом ООН. Нью-Йорк, за чашкою кави говорили про проблеми, й мені сказали:

– Анатолію, у вас є один показник, який можна вважати найвищим у світі.

Я одразу позитивно сприйняв цю тезу й перепитав:

– А який?

Співрозмовник усміхнувся й сказав:

– Кількість невиконаних програм на душу населення…

Це дуже актуально й зараз (сміється). Однозначно, програму мають писати фахівці, зокрема – Академії наук, експерти, аналітики…

– У нас пів-Фейсбуку експерти.

– Безумовно (сміється)… Для того, щоб досягнути успіху у системних реформах, дуже важливо формувати діалог з громадянським суспільством. Аби люди розуміли (авжеж, у певних межах) зміст та мету, які етапи пройдені, а що попереду. Така стратегія обов’язково повинна бути. Громадянське суспільство ж треба залучати також не лише на експертному рівні, а й на рівні розуміння ситуації. 

Якщо запрацюють парамілітарні силові сценарії, мова йтиме про існування країни

– Є така точка зору, що сьогоднішній жахливий стан пенсіонерів, людей старшого покоління – це розплата за повну байдужість до країни у свій час. Люди, які схильні до лівої риторики, кажуть, що те покоління розбазарило устрій, який давав надію на альтернативне сьогодення. Як мінімум, нейтральні обивателі кажуть, що сьогоднішні пенсіонери безталанно здали країну олігархам та бандитам. Ви з цим погодитеся?

– Я би не давав таких оцінок людям, бо ситуація набагато складніша. Незалежно від покоління, це наші люди…

Скажімо прямо – Україна поки що в значній мірі користується тим, що зроблено руками старшого покоління. Це треба всім розуміти!

За ці роки ми мало що створили. А те, що зроблено старшим поколінням, має тенденцію до морального й фізичного зношення. Середній рівень морального й фізичного зношення промисловості досягає 70%. Класичний приклад – Укрзалізниця. Локомотиви зношені на 92%. Тобто, це металобрухт. Пасажирські вагони – на 83%.

По суті, ми стоїмо на Рубіконі: чи знайдемо в собі відповідальність, інтелект, силу волі спрямувати нашу стратегію в бік розвитку, оновлення, як роблять усі держави, де вже йде мова про промислову революцію 5+, а ми десь там на 3-му устрої лишилися… Якщо ми це не зробимо, то підемо в серйозне піке.

Всі ми маємо розуміти: у світі немає жодного прикладу успішного розвитку держави з сировинною економікою. Тому зараз не треба витрачати час на пошуки винних серед поколінь. Говорячи про загрозу, йдеться не лише про нас з вами, але й про наших внуків.

Можливо, я повторююся, але не бачу іншого виходу: треба консолідувати людей різних поколінь, зберігаючи інституційну пам’ять, позитивний досвід. Треба міняти якість системи як першоджерело наших проблем. Якщо цього не робитимемо, то вирішити поставлені завдання буде вкрай складно. Я маю на увазі якість управління, кадрової політики, патріотизму (в тому числі економічного), уміння захищати власні інтереси. Без цього Україні буде непросто в дуже складному, конкурентному, цинічному, з подвійними стандартами світі.

– Чи можливе оновлення управлінської системи без конфліктів?

– Я сподіваюся, що так і буде. В офісі УСПП проходять дискусії також з радикальними складовими нашого суспільства. Я завжди їм пропоную точку, де можна об’єднати зусилля. Але передусім вихід має шукатися через цивілізовані, конституційні методи, як би не хотілося зробити все швидко-швидко-швидко.

Я не бачу іншого сценарію.

Не дає Боже запрацюють силові, парамілітарні силові сценарії, то мова йтиме про існування країни.

Я дуже сподіваюся, нам вистачить мудрості.

Спілкувалися

Ростислав Буняк, Максим Зінченко.

 

5 причин стати членом УСПП

  • Члени УСПП можуть брати участь у вдосконаленні нормативно-правової бази бізнес-діяльності, запобігти впровадженню антипідприємницьких норм та правил.
  • Вам допоможуть налагодити стосунки з банківськими, науковими установами, виробничими, консалтинговими компаніями для розвитку власного бізнесу, запропонують новий перспективний напрямок діяльності на стику галузей.
  • Члени УСПП можуть брати участь у роботі міжнародних бізнес-форумів, діяльності двосторонніх міжурядових комісій.
  • УСПП пропонує своїм членам систему корпоративної безпеки, яка допоможе у випадку суперечок з недобросовісними партнерами та рейдерами, захистить від бюрократичного тиску та свавілля.
  • Ви увійдете в атмосферу соціально відповідального бізнесу, зможете усвідомити необхідність позитивного впливу вашої компанії на суспільство та навколишнє середовище.