Поділитись
Сергій Прохоров, перший віце-президент УСПП
Одним із беззаперечних досягнень України за останні роки стало довгоочікуване відкриття ринків із Євросоюзом. Це хороший стимул для вітчизняної економіки рухатись далі. Звичайно, на цьому шляху немало труднощів: з сертифікацією українських товарів, з опануванням підприємцями інформації про євроринок, а головне – з конкурентоспроможністю нашої продукції. Саме тому, на жаль, до кінця 2015 року експорт до Євросоюзу не мав очікуваних показників.
УСПП активно працює в напрямку більш глибокої євроінтеграції: минулоріч відкрито представництво вітчизняного підприємництва в ЄС (Брюсселі), активізувався Центр підтримки експорту, проводилися міжнародні форуми (Перший українсько-литовський економічний форум) та навчальні семінари, які фінансувались коштом програм «Східного партнерства».
Як триває адаптація українського бізнесу до європейського ринку? Наразі головне для українських підприємців – вивчити тамтешні правила «гри», знати, де, як і за яких умов можна отримати вигоду, посилити власну конкурентоспроможність. На практичному рівні це реалізується за рахунок контактів із європейськими підприємцями, різноманітними фондами, які фінансують навчання менеджменту українських компаній. Наші виробники йдуть на усталений ринок, тому їх завдання – знайти своє місце на ньому, адекватно оцінивши власні можливості.
Вважаю дуже корисними тренінги, які проводять наші колеги із країн Балтії, Східної та Центральної Європи. Вони пройшли шлях до євроінтеграції, знають як більшість «підводних каменів», так і механізми вдалого використання всіх інтеграційних можливостей. Литва, Польща тепер успішно працюють на євроринку, хоча у них теж свого часу не обійшлося без проблем. Семінари, які проводилися за підтримки УСПП Конфедерацією промисловців Литви в Києві та Вільнюсі (листопад-грудень 2015 року, – ред.) – чудова нагода не лише детально розпитати, що і як працює в ЄС, але й напряму обмінятися контактами, налагодити тривале партнерське співробітництво.
Ці тренінги плануються до продовження. У лютому обговорюватимемо це з литовськими колегами. Логіка проста: чим активніше український бізнес виходитиме на ринки, тим більше виникатиме в нього питань. Деякі з них – наприклад, участь в тендерах країн-членів ЄС – можна наразі вирішити лише за допомоги іноземних партнерів. І литовські компанії, в принципі, готові до цього. В планах – відвідування кращих європейських компаній, ознайомлення із найсучаснішими технологіями, розробками і підходами до виробництва, долучення до програм навчання менеджменту.
Чим ми можемо зацікавити іноземні компанії до кооперації? Освітою та хорошим рівнем підготовки наших спеціалістів. Українці здатні працювати із найновішими розробками, мають купу своїх ідей. Вітчизняний інтелектуальний потенціал дуже високо цінується в сучасному світі. В Європі є серйозний попит на конструкторські розробки, вирішення вузлових питань щодо підготовки інфраструктурних проектів. ІТ-фахівці вже давно працюють на закордонних замовників, пропонуючи якісну продукцію за прийнятними цінами. Приведу приклад: у 2015 році промисловці плідно працювали із Асоціацією інженерів Литви. Останні дуже зацікавлені у послугах вітчизняних інженерів, співпраці з машинобудівними підприємствами, вони, зокрема, працювали із «Київприладом» та залишились дуже задоволені. Литва думає, як діяти в умовах четвертої промислової революції, про що в січні йшла мова в Давосі, на Всесвітньому економічному форумі.
Наразі український будівельний бізнес пішов у Литву виконувати реновацію існуючих споруд у напрямку підвищення енергоефективності будівель. Цей перспективний напрям працює з 2014 р.
Чи загрожує українському бізнесу тотальна міграція? Ця тенденція не настільки масштабна – більшість вітчизняного бізнесу має свої активи в Україні та планує свою подальшу діяльність тут. А йдуть наші підприємства в Польщу, Чехію, Литву, Словаччину, бо там створені більш сприятливі умови – якісна податкова система, доступ до кредитів (1-2% проти наших майже 30%), можливість участі в тендерах ЄС, відсутність потреби проводити довгі перемовини, створювати дистриб’юторські підрозділи тощо. Тут слово за державою, яка повинна нарешті звернути увагу на легкість ведення бізнесу. У промисловців своя мета – через підвищення відповідальності, патріотичне ставлення до діла розвивати власну економіку, внутрішній ринок. Це довгий процес, в якому має брати активну участь і влада, і суспільство, і сам бізнес, і навіть наші міжнародні партнери.
Нині багато говорять про кооперацію українських та європейських компаній, розвиток промислової кооперації на умовах субконтрактингу, бо тільки передові європейські компанії можуть брати безпосередню участь в тендерах ЄС. До речі, це єдиний вихід для вітчизняних підприємств, що з об’єктивних причин не здатні швидко модернізуватися, перейти на виробничі стандарти і технічні регламенти ЄС. Адже вони мають реальні шанси отримати цей субпідряд: європейський замовник бачить, що культура та якість виробництва в Україні на високому рівні.
Зараз Україна активно реформує систему технічного регулювання, переходячи від радянських ДСТО до регламентів ЄС. Тут є одна проблема – пошук коштів для сертифікації продукції, засобів виробництва. Наприклад, для цих цілей Крюківському вагонобудівному заводу потрібно 1,5 млрд. гривень та часовий «люфт» впродовж 3 років. Треба багато працювати, паралельно, як вже зазначалося, знаходячи можливості субконтрактингу чи працюючи на внутрішні замовлення.
До речи, перехід на регламенти ЄС потрібен не лише для зовнішньоекономічних стосунків з Європою. Цивілізований світ – Канада і Ізраїль, з якими вільна торгівля буде запроваджена найближчим часом, США тощо мають дуже подібні, майже ідентичні стандарти. До них прагнуть і багато перехідних, таких як наша, економік. Отже, впроваджувати їх означає відкривати можливості і для розширення контактів з ринками третіх країн.
Нам треба розширяти обрії економічного мислення, бачити тенденції розвитку світової економіки. Зараз всі намагаються зменшити залежність від природного газу, працювати в сфері енергоефективних технологій. Якщо підприємець відкриє виробництво теплових насосів, акумуляторів – то це вигідне капіталовкладення, а якщо виробництво твердопаливних котлів – в цьому є певна загроза, бо таке виробництво не розвиває інновації в цілому. Потрібно робити ставку саме на передові технології, дбати про нарощування інтелектуального потенціалу.
Потенціал у нас великий, треба би вже скоріше оговтуватись від кризи і братися за сучасну промислову та інноваційну політику: машинобудування, літакобудування, високоточні технології. В літакобудуванні, для порівняння, 1 робоче місце створює 14 додаткових в інших галузях. Потрібно переходити на створення продукції із високою доданою вартістю, в цьому потрійна вигода: станемо конкурентоспроможними на світовому ринку, стимулюємо економіку та підвищимо добробут суспільства через збільшення кількості робочих місць, зростання платоспроможності населення, активізації споживчого попиту тощо. Треба розуміння на державному рівні, що промислове виробництво дуже важливе, адже забезпечує робочі місця, цим самим підтримуючи соціальну стабільність. Литва свого часу мала промвиробництво на рівні 68% від ВВП. У 90-х роках вони також пішли хибним шляхом «навіщо воно нам здалося» – виробництво впало до 15%, але швидко усвідомили помилковість цього підходу. Їхні вчені підрахували, що для економічного росту їм необхідно аж ніяк не менше 25%, і вони досягли цього показника.