Поділитись
Непогано б зробити апарат типу поліграфу, а за сучасними технологіями це можливо, щоб влаштувати кандидатам на високі посади перевірки – чи притаманні їм відповідальність, повага до людей? Що це для них – моральна цінність, яку вони увібрали з молоком матері, чи певний імітований передвиборчий трюк? Колись я сказав це жартома. А нині думаю – без такого тесту в нашій країні проводити вибори чи здійснювати призначення просто неможна. Людина, заради якого, по великому рахунку, й існує держава, заради якого відбулися дві революції, і одна з них названа революцією Гідності, сьогодні на периферії уваги влади. Якість життя громадянина, його професійний, творчий, духовний ріст, турбота про його здоров’я не є першочерговими завданнями державної політики.
Між тим людиноцентризм – основний принцип європейської системи цінностей, яку Україна визначила своїм пріоритетним курсом. В Декларації прав людини і громадянина, базовому документі сучасної Європи і світу, який з’явився у Франції ще в 1789 р., заявлено про забезпечення природних і невід’ємних прав людини – свободи, власності, безпеки і опору гнобленню.
Очевидно, що будь-якій державі, яка веде виснажливу війну, переживає тривалу та глибоку соціально-економічну кризу і при цьому намагається проводити реформи, доводиться стикатися з проблемою падіння рівня життя людей, погіршенням їх настоїв та очікувань. Але якщо державна політика основана на людиноцентризмі, народу буде простіше переживати труднощі, йти на певні жертви, зберігаючи віру у світле завтра. Якщо поваги до людини немає, будь-яка складність буде сприйматися як фатальна.
Тяжким випробуванням для більшості українських сімей стало підвищення тарифів на усі види послуг ЖКГ. Можна погодитися, що для цього були вагомі економічні причини, і це не тільки думка МВФ. Однак чи не обов’язково: повна прозорість тарифів; оприлюднення усіх формул та їх детальне економічне обґрунтування; детальний та регулярний звіт перед людьми – куди спрямовані гроші, як вони просувають модернізацію житлово-комунальної сфери; конкретні терміни завершення реформи? По суті, маємо справу з вимушеним, не дуже справедливим договором: населення платить новий тариф за послуги старої якості – а у відповідь бажає отримати швидкі та суттєві зрушення в реформування сфери і повну відкритість в усіх тарифних питаннях.
Минув рік, і стало очевидним, що підвищення тарифів ніяк не може скінчитися, біль того, невідомо, коли вони доростуть до стабільних величин. Електроенергія подорожчала на 62%, холодна вода – на 32%, газ – на 25 %, гаряча вода і опалення – на 78%. Нацбанк в Інфляційному звіті відмічає, що обсяги споживання (не тільки послуг ЖКГ) з кінця 2014р. випереджували зростання доходів населення.
Так, в 2016р. 6,7 млн. сімей отримали адресні субсидії. Ми в УСПП багато разів говорили, що субсидії, що зростають, не є виходом з економічної точки зору, оскільки вони потребують значних бюджетних коштів. Днями КМУ вже ухвалив рішення щодо зниження соціальних нормативів на послуги ЖКГ з врахуванням фактичного споживання енергоносіїв населенням, щодо посиленні перевірок для отримувачів та здобувачів субсидій. Крім того, часткова компенсація по тарифах не стимулює мешканців багатоквартирних домів самостійно включатися в роботу з енергозбереження.
10 місяців тому НКРЕКП пояснив введення ціни «Роттердам +» в тарифи на електроенергії недоступністю вугілля з зони АТО і необхідністю купляти його в далеких містах. А нині уряд заявляє – альтернативи поставкам вугілля з АТО немає. Переплати в рахунок зростання тарифів склали більше 10 млрд. грн.. Де ці гроші і хто розповість, чому вони не допомогли енергетичній незалежності?
Днями НКРЕКП повідомляє, що чинний тариф на електроенергію виявився «неринковим», населення оплачую лише 42% її вартості. Ціну на електроенергію будуть знов підвищувати. Виходить, українці вже рік із свого невеликого заробітку ( середня зарплатня в 2016р. склала 4780 грн.) віддають за послуги ЖКГ дві, три тисячі гривень в місяць не заради модернізації інфраструктури чи державної боротьби з монополістами, а для того, щоб кому-то зверху стало зрозуміло, що «тариф неринковий»?
До речи, гроші на квартплату треба ще заробити. В останні місяці діловий клімат в країні стабільно погіршується. Цьому сприяло й підвищення мінімальної зарплати до 3200 грн., яке для роботодавця, крім прямих витрат, пов’язано з груповими перевірками і величезними штрафами; і обов’язок платити ФОП податок при відсутності доходів. Ухвалено рішення про підвищення ставок для суб’єктів господарювання на підключення до електромережі, обговорюється подорожчання опалення і гарячої води для промислових підприємств, зростання тарифів на залізничні вантажні перевезення.
Бізнес не просто не відчуває підтримки, він раптом опинився в зоні печерної боротьби за виживання. Наслідки абсолютно передбачені: відсутність економічного зростання, скорочення робочих місць. Як же українцю впоратися з «закручуванням» економічних гайок, коли, з одного боку, щодня зростають тарифи і ціни, з іншого – більш примарною стає надія на стабільні і добре оплачувані робочі місця? Як же можна таку політику назвати державною, якщо вона зовсім не бачить людину – ні роботодавця, ні робітника, ні пенсіонера, ні студента?
За 25 років незалежності населення України скоротилося на більш ніж 9 млн. осіб. Тільки протягом січня-листопада 2016р. нас стало менше ще на 157 тисяч, а це населення не самого маленького міста. З кожним днем зростає трудова міграція – з країни виїжджають молоді, освічені і креативні. Немало прикладів, коли за кордон переміщаються цілі виробництва, бізнеси, фірми. Свобода підприємництва і можливості сталого зростання – ось поле нинішньої конкуренції за людський ресурс. Чи залишається у України шанс витримати її?
В той час як Європа обговорює безумовний дохід в 500 євро, ми сором’язливо говоримо, що близько 70% населення у нас живе за межею бідності (за офіційними даними ООН, бідною є людина з місячним доходом менше 150 доларів). ЄС думає про звільнення людини від підневільної, нелюбимої праці, а ми толкуємо про користь субсидій, соціальних продуктах та ліках…
Бути бідними, мати матеріальні труднощі, відставати від багатих країн в цілому не соромно. Неприпустимо не поважати власний народ, не прагнути стати політично і економічно незалежними, не думати, як дати людям можливість досягти рівня життя зовсім другого виміру – як в матеріальному плані, так і в сфері розвитку, професіоналізму, духовного багатства.