Поділитись
Розрив у рівні оплати праці між Україною та країнами ЄС стає не лише соціальною, а й стратегічною економічною проблемою. Для збереження людського потенціалу державі потрібна не ситуативна політика зайнятості, а комплексна програма розвитку виробництва, продуктивності та якісних робочих місць — наголошують в УСПП та Антикризовому штабі стійкості економіки в умовах воєнного стану.
Нова інфографіка з даними Eurostat щодо мінімальної заробітної плати у європейських країнах ще раз демонструє масштаб розриву, який Україна має подолати на шляху до ЄС.
У липні 2026 року мінімальна зарплата в Україні в еквіваленті становила близько 169 євро на місяць. Для порівняння: у Болгарії — 620 євро, Румунії — 825, Польщі — 1119, Литві — 1153, Франції — 1867, Німеччині — 2343, Люксембурзі — 2771 євро.
Таким чином, навіть серед країн Центральної та Східної Європи Україна залишається на периферії за рівнем гарантованого доходу. Відставання від Польщі за цим показником перевищує шість разів, від Болгарії — майже чотири рази.
Для України це вже давно не питання лише соціальної політики. У ситуації, коли країна одночасно воює з російським агресором за незалежність, власні території та людей, рівень доходів безпосередньо впливає на здатність повертати громадян з-за кордону та формувати трудовий ресурс для відбудови.
«Без системної державної політики зі збереження та розвитку людського потенціалу неможливо забезпечити ані економічну стійкість під час війни з російським агресором, ані успішне повоєнне відновлення України», — наголосив президент УСПП, голова Об’єднання організацій роботодавців України Анатолій Кінах під час слухань у Верховній Раді у липні цього року.
Парадокс українського ринку праці полягає в тому, що середні зарплати нині все ж зростають, але це не означає, що Україна автоматично наближається до європейської моделі доходів.
За даними Держстату, середня номінальна зарплата штатного працівника в Україні у червні 2026 року становила 32 783 грн, збільшившись за місяць на 5,9%, а порівняно з червнем минулого року — на 25,4%. За розрахунками на основі даних Держстату, реальне зростання зарплат у річному вимірі становило близько 17%.
Національний банк водночас констатує: дефіцит робочої сили залишається одним із факторів, що обмежують економічне зростання та штовхають зарплати вгору. Причини добре відомі — міграція, мобілізація, зниження участі населення в ринку праці та структурна невідповідність між навичками працівників і потребами підприємств.
Тобто нинішня ситуація принципово відрізняється від тієї, коли зарплати зростають передусім завдяки підвищенню продуктивності. Частину приросту роботодавці змушені забезпечувати просто для того, щоб знайти й утримати працівника. Окрім того, зростання середніх виплат з'їдає інфляція, що росте (нині 7,7%), збільшення тарифів, цін та вартості житла.
Саме тому питання зарплат не можна розглядати у відриві від промислової та інвестиційної політики. Висока зарплата є стійкою тоді, коли за нею стоїть висока продуктивність, технологічне виробництво, інвестиції та висока додана вартість.
Якщо ж зарплати зростають переважно через дефіцит людей у економіці, яка недостатньо швидко розширює виробництво, це створює ризик нового витка витрат, інфляції та втрати конкурентоспроможності підприємств.
Проблема не є новою для ділової спільноти. У травні 2026 року на засіданні Антикризового штабу стійкості економіки в умовах воєнного стану кадровий дефіцит був визначений як одна з ключових загроз для економіки. За даними досліджень, у квітні нестача працівників турбувала 68% українських бізнесів — навіть більше, ніж безпекові ризики. Сценарні розрахунки потреби у працівниках до 2035 року показали: за умови зростання продуктивності дефіцит кадрів може становити близько 1,25 млн осіб, а без такого зростання — майже 4,8 млн.
«Проблема кадрового дефіциту вже має статус питання національної безпеки», — підкреслював Анатолій Кінах.
За підсумками засідання УСПП та Антикризовий штаб запропонували Уряду провести спільний із бізнесом аудит стану економіки та базових галузей, ухвалити програму діяльності Кабінету Міністрів і державні програми розвитку ключових секторів. Відповідні рекомендації були передані Верховній Раді та Уряду.
А у липні Анатолій Кінах уже безпосередньо на парламентських слуханнях наголосив: держава має не просто реагувати на кадровий дефіцит, а сформувати комплексну політику демографії, зайнятості та міграції, регулярно оцінюючи виконання вже затверджених стратегій.
Економічна логіка тут достатньо проста. Людина залишається в країні, коли оцінює перспективу: чи може тут отримати професійний розвиток, придбати житло, забезпечити сім’ю, дати дітям якісну освіту, мати безпечне і стабільне робоче місце та бачити перспективу зростання власних доходів.
Саме тому боротьба за людський потенціал фактично є боротьбою за якість української економіки.
УСПП послідовно пов’язує це питання з необхідністю переходу від сировинної моделі до індустріально-інноваційної. Президент УСПП наголошує, що економіка відновлення має створювати сучасні виробництва, високу додану вартість і гідні робочі місця.
«Лише об'єднавши потенціал держави, науки та бізнесу, ми зможемо перейти від моделі виживання до моделі розвитку, створити мільйони сучасних робочих місць, повернути людей в Україну та закласти фундамент економічної безпеки», — зазначив Анатолій Кінах.
Україна вже має Стратегію зайнятості до 2030 року. У квітні Уряд також заявляв про перехід до системного прогнозування потреби економіки у фахівцях і робітничих кадрах на 10 років уперед. Це правильний напрямок.
Але самих стратегій недостатньо, особливо, коли вони відірвані від стану справ в економіці. Потрібен програмний підхід до розвитку економіки, в якому потреба в кадрах буде пов’язана з конкретними секторами, інвестиційними проєктами, розвитком виробництва, професійною освітою, доступом підприємств до фінансування та створенням нових робочих місць.
І тут виникає принципове питання: якщо Україні потрібно мати мільйони працівників для відновлення, де саме вони працюватимуть і яку економічну цінність створюватимуть?
Відповідь не може полягати лише у залученні іноземної робочої сили. Передусім необхідно створити умови, за яких український працівник матиме економічний стимул залишатися або повертатися додому.
Це означає розвиток машинобудування, переробної промисловості, будівництва, оборонно-промислового комплексу, енергетики, логістики, інженерних і технологічних секторів — тобто тих напрямів, де одне робоче місце здатне генерувати значно більшу додану вартість, ніж низькопродуктивна зайнятість.
Саме тому проблема €169 мінімальної зарплати — значно глибша, ніж просто питання розміру соціального стандарту.
Це питання того, яку економіку Україна будує і чи здатна вона конкурувати за власного працівника з ринками праці Європейського Союзу.
В УСПП та Антикризовому штабі наголошують: збереження людського потенціалу має стати одним із центральних критеріїв ефективності економічної політики держави. Не декларації, а конкретні результати — нові підприємства, інвестиції, продуктивність, робочі місця та зростання доходів — визначатимуть, чи залишатиметься Україна країною для життя і роботи.
І саме тому політика зайнятості має перестати бути окремим соціальним блоком. Вона повинна стати частиною промислової, інвестиційної та макроекономічної політики держави.